Папоротень квітучий (ч. 1.)

[atejist]

Років з десяток тому пробував я писати фантастику. Написав аж одне оповідання, та й те до пуття не довів. А це раптом згадав і вирішив домучити як-небудь. Самому мені щось "не дуже", але на всяк випадок викладаю на ваш осуд.

Як ви скорочено називаєте хлопця, повне ім'я якого - Георгій? Ми у школі "свого" Георгія прозвали Гериком. Старшокласники пробували трансформувати це в "Герич", але якось не прижилося. Не тулилося. Не мав Герик нічого спільного з героїном. Як і з рештою наркоти. Він любив потрібне й корисне. Й уникав авантюрного. Хе-хе, він навіть у футбол грати не любив - бо травмонебезпечно, зате турнік-гантелі-кроси полюбляв. Словом, якби Герика треба було характеризувати однією-єдиною рисою, то це явно була би практичність. Ще у школі ніхто не сумнівався, що Герик стане успішним бізнесменом. В нього, що називається, була чуйка на успішні проекти. І на провальні теж. Безнадійних справ він ніколи не починав.
Тому я і не міг повірити, що Герик цілу ніч шукав у лісі квітку папороті.
- Ось на, якщо не віриш, - Драгун виразним жестом зачепив зуба великим пальцем. Хлоп'ячі звички, мабуть, до старості йому пасуватимуть. - Носився по лісу, як хорт, до самого ранку! Під кожним кущем винюхував.
- Якщо до ранку, то, мабуть, не знайшов ні фіга?
- Не знайшов. Ми питали, де ж квітка, а він каже - старий Харитько напередодні всі пуп'янки понищив!
Драгун залився реготом, і я склав йому компанію в цьому занятті. Дійсно, хто ж іще, як не старий Харитько, винен у тому, що порядні люди не можуть знайти квітку папороті! Сміх і гріх.
Цей дідуган був вельми колоритною персоною. Півсела вважали, що він - знахар, цілитель і спеціаліст із лікарських трав. Відповідно, при потребі ходили до нього лікуватися. Ще півсела вважали, що лікуватися слід самому Харитьку, і не деінде, а в дурці. Відповідно, старались обходити його десятою дорогою. Перші були ближчими до правди, але і другі не брехали. Ну скидався дід на божевільного, чи й не що... Агресії до людей він не проявляв, щоб його боятися. Навпаки, лікував тих, хто до нього звертався з таким проханням. Однак чутки про Харитька ходили ще божевільніші, ніж він сам. Буцімто знається з усякою лісовою нечистю.
Я в лісову нечисть не вірив. Хоч розповідали про неї багато односельців. (Навіть мій рідний тато - щоправда, плутано й вельми неохоче.) Однак майже всі розповіді мали важливий спільний нюанс: мавок і лісовиків помічали люди, котрі приходили в ліс із компанією, щоб посмажити шашлики. До того ж помічали вже тоді, коли компанія починала співати. А хоровий спів у нашому селі має свої традиції. Зокрема, на природі він починається не раніше п'ятого кола. З мілкого посуду в нас не п'ють, так що п'яте коло - штука серйозніша, ніж може здатися на перший погляд. Мене б не здивувало, якби разом з мавками підспівували ще і звірятка які-небудь. Наприклад, білочки.
До речі, про білочок.
- Так Герик п'янючий був?
- Нє, ну випив трохи, але скільки ж він там пив... Ти ж знаєш, Герик не синячить.
- Та знаю, але ж якось це все... Не в його стилі... Я б ніколи не подумав, що він при своєму розумі шукатиме папороть. Якось дивно це виглядає...
- Не віриш - спитай в інших, хто там був. У Польки, наприклад, ти ж їй довіряєш!..
Менше всього мені зараз хотілося пояснювати Драгуну, що з Полінкою ми вже два дні зовсім не розмовляємо. І взагалі, кому яка справа, довіряв я їй чи ні?!
Відчуваючи, що Драгун зараз почне розвивати цю тему, я постарався якнайтонше зам'яти розмову. Хоч запитання до нього й лишались. Доведеться ставити їх "безпосередньому учаснику". Незручно, звісно... Але що поробиш - більш нема кому. Тим паче, свідки можуть помилятися. Їм здаватиметься, що людина хоче зірвати квітку, а людина-то насправді з іншою метою нишпорить... Так, так. Я майже впевнений, що цей крутько щось собі задумав і не хотів, щоб зайві люди знали. Не хотів розголошувати комерційну таємницю, хе-хе! От і підтримав першу-ліпшу версію: мовляв, хочете вірити у власну вигадку - вірте.
Звісно, мені Герик теж міг би й не сказати правди. Але принаймі брехати не став би. В нас із ним була повна взаємоповага.
- Герик, дійшла до мене чутка, що ти в ніч із шостого на сьоме папороть шукав.
- Шукав...
- А... А... А що це тебе сподвигло?! Ти ж знаєш, що вона не цвіте?
- Це в інших місцях. А в нашому лісі цвіте.
- З чого ти взяв? Бачив квіти?
- Квіти я тільки шукав, - у голосі Герика з'явилось неприховане роздратування. - Я пуп'янки бачив.
- На папороті?!!
- Та на папороті ж... Не знаю, може, це й не папороть, але зовні нічим іншим не відрізняється - начебто справжня, тільки з якось переляку цвісти зібралася.
- А коли ти бачив?
- Вперше - ще минулого року. Випадково наткнувся. Думав, глюки. Тим більше, ввечері діло було, навіть не роздивився толком. Гаразд, думаю, місце запам'ятав - завтра повернусь. Саме вчасно прийду. То ж якраз було п'яте липня. Шостого приходжу - папороть лежить зірвана й потоптана, вже майже суха.
- Та ти що?!.
- Та я нічого, а от який псих таке зробив?.. Хоча - хто, хто... Якщо цього року Харитько зривав, то й минулого навряд чи хтось інший.
- Звідки знаєш? Теж бачив?
- Він крутився в тих місцях, а більш ніхто там не ходив. Гарантії не дам, але принаймі я не зустрічав.
- А ти сам що там робив?
- Шукав пуп'янки завчасно. Сподівався ж, якщо в кількох місцях знайду - хоч в одному та залишаться. Фіг там, цей старий придурок шукав не менше мене, і все позривав. Правда, я викопав парочку й посадив удома. Прикинь, не прийнялися!
- Може, їй лісовий грунт потрібен? Або взагалі в нашому лісі земля особлива?
- Та я ніби з землею брав... Може, треба, щоб коріння все ціле залишилося, щоб ніде не пошкодити? Якась вона ніжна занадто...

***

Відтоді минув рік. Ну, майже рік. Без п'яти днів. Саме ці п'ять днів виявляться важливішими за решту 360.
Для початку я подався в ліс. Раз Герик казав, що пуп'янки існують - значить, вони існують. Чи існують квіти - це вже питання інше. Але шукати квіти значно легше, коли вже знаєш, де вони планують розпуститися.
Мене нітрохи не здивувало, що в лісі я здибав Герика.
- Не питаю, що ти тут робиш.
- Правильно. Дурне запитання.
- Я у двох місцях знайшов. Ти більше?
- Теж у двох, до речі. Чому це я маю знайти більше?
- Ну, ти ж уже спеціаліст досвідчений!
Герик коротко засміявся. Він завжди сміявся стримано, навіть коли мав чудовий настрій.
- Академік...
- А що? Відкриєш новий вид - не виключено, що й наукове звання отримаєш!
- Який новий вид - папороть чорнобильська?
- То вже як захочеш, так і назвеш. Головне, що нам обом повинно вистачити... якщо, звісно, ніякий мудак знову не позриває.
- От я йому голову зірву, як зловлю на місці.
Шанси зловити когось "на місці" Герик отримав уже години через дві. А, може, і раніше. Коли ми розійшлися, ніхто з нас не рушив додому - обоє продовжили тинятися лісом. Більше нікого я не зустрічав, однак через пару годин краєм ока помітив, як хтось проходив через кущі. Роздивитись не встиг, але на Харитька було схоже. Я негайно рвонув у тому ж напрямку. Не бігом, щоб не лякати взайве людину, але швидким кроком. Однак чоловік наче крізь землю провалився. Я спробував кликати його, навіть на ім'я - жодного звуку у відповідь. Не подобається це мені, ох не подобається! А, може, провідати Харитька вдома? Звісно, він не скаже: "Так, я був у лісі й ховався від тебе." Але мені цього й не треба. Треба, щоб він розповів, навіщо рве папороть, котра має розквітнути. Хоча в цьому він теж може не признатися. Та в будь-якому випадку він повинен розповісти, що то за рослина така химерна. Це він точно розкаже. Тільки - не сьогодні. Сьогодні він повернеться пізно. А завтра я до нього навідаюся.

Якою ви уявляєте собі хату сільського відьмака? Не напружуйте фантазію - Харитько жив у звичайнісінькій. Єдине, що відрізняло його від решти односельців - зайшовши в будинок, він ніколи не замикався зсередини. Навіть спав із відімкнутими дверима. Може, забобон мав такий, може, покладався на силу своєї репутації... А двері погреба взагалі не мали замка чи дужок для навісного. Тільки старомодну клямку. (Зате коли двері відчинялись, у погребі автоматично вникалось освітлення.) Правда, погребів було двоє, і один - той, що з харчами - замикався, як належить. В тому, що не замикався, зберігалися трави, відвари й настоянки.
Цього разу хата виявилася замкнутою. Знову старого чорти носять лісом. Хіба що в отой знаменитий погріб заглянути... Іноді Харитько приходить з лісу чи з луків і, замість піти до хати, одразу спускається в погріб - розкладає принесену траву. Щось там робить із нею, може й півгодини просидіти. Так його сусіди казали. Треба перевірити. А якщо його нема - придивлюсь уважніше, що він там зберігає. От цікаво, чи не робить він якихось витяжок із цієї папороті? Зараз, зараз... В разі чого - так і скажу, мовляв, шукав Вас та й зазирнув, а потім просто цікаво стало глянути, що ж ото таке... Брати щось я в будь-якому разі не збираюся. Так що злодієм мене не назвуть.
Відчинивши двері, я з порогу запитав: "Є тут хто живий?" А потім на всяк випадок перепитав голосніше: "Є тут хто?!" І спустився вниз.
Тисяча чортів!.. Мало того, що я жахнувся від побаченого - я ще й сам себе злякався. Що я запитував першого разу - чи є хтось живий? Запитав і як би не почув відповіді. А потім запитав, чи є хтось не-має-значення-живий-чи-мертвий. І пішов, як наче почув у відповідь: "Так, заходь!" Я чую покійників, бррр... Чи це тільки одного - ось цього, що переді мною?!
На підлозі в маленькій калюжці крові лежав господар садиби. В руці він тримав ніж, але навряд чи це самогубство. Лезо чисте. Кров, здається, з розбитої голови. Може бути і нещасний випадок. Все може бути. Хай йому грець, це вже не мені думати - я зараз викличу міліцію, і хай опер розгрібається! А я тихенько порадію, що прийшов не в першу годину після вбивства. Видно добре, що кров уже засохла. Значить, на мене перша підозра не впаде. Бо трапляється, що за відсутності варіантів підозрювати починають того, хто першим виявив труп. То це зазвичай тоді, коли труп свіжий. В моєму випадку він свіжий лише порівняно. "Труп не першої свіжості". Тьху, чим моя голова зайнята... телефонувати треба, негайно!

(закінчення: http://atejist.dreamwidth.org/5264.html)