atejist | Не про війну, але про смерть

І знову померла моя однокласниця. (Вже сімох нема.) І знову рак, як у більшості. І знову я в шоці. Ще зі школи я пам’ятаю її як спортсменку, вона ніколи не мала проблем зі здоров’ям (психічним - у тім числі; я завжди по-хорошому їй заздрив, вона виділялась унікальною здатністю за всіх обставин зберігати спокій і позитив). Востаннє я бачив її рік тому, їй іще було 45, але вона виглядала як дівчинка, жодного граму зайвої ваги, ну і взагалі... це капець. Це та смерть, коли знову хочеться сказати "краще б я замість"... Але смерть сама вибирає. На жаль.

Особливий шок відчувається від того, що у воєнний час час хтось із ровесників помирає там, де нема ніяких обстрілів. Причому з числа людей, котрим було заради чого/кого жити...

Вибачте за цинізм. У жодному разі не хочу сказати, що смерть наших військових сприймалась би як норма. Просто хочу сказати, що смерть вибирає наосліп.