творчий архів

[atejist]

Оце якось зловив себе на думці: а в мене ж до біса різних віршиків пропадає безслідно... Десь колись для чогось написав - і все, з кінцями. От коли вдається родити "самостійний" твір, я його десь фіксую собі на пам'ять, а коли щось "тематичне" - показую комусь один раз і забуваю. А то й не показую. А, мабуть, даремно! Начитався недавно Калича і прийшов до висновку: виявляється, виносити на світ білий можна геть усе! Досконале, недосконале - звідки знаєш, а раптом комусь саме таке до вподоби?

А тут якраз така халепа: з'явився в мене ЖЖ, а що з ним робити - не знаю!
Раз у мене є ЖЖ -
Не запхати ж його в ж...
От і спробую вирішити дві проблеми водночас. Писатиму сюди все, що згадаю, ну й нове по мірі надходження... Тим більше, деякі мої речі виглядають незрозуміліми без коментарів, а тут якраз коментувати можна, стільки влізе. Ну і плюс до того дещо з моїх творінь містить елементи... гм... не зовсім нормативної лексики, чи що. Якось на поважних сайтах таке і показувати незручно. А тут ніхто не зітре й не забанить.

отже, перший мій вірш, котрий я не соромлюся таким назвати. Написаний десь так у 1992 чи 1993 (10-ий клас), робоча назва - "Згадую школу"

Час минає без упину,
Та я знаю, що ніколи
Ні на мить, ні на хвилину
Не забуду рідну школу.
Бо хіба ж забудеш школу,
Де навчали нас читати,
Пізнавати світ довкола,
У біді допомагати?..
...Випускний... Вологі очі...
Ми йдемо поважно в парах...
Рідна школо! Ти щоночі
Мені снишся... у кошмарах!..

Наступний вірш написаний наприкінці листопада 1999-го. Як на мене - найкраще з усього, що мені вдавалося. Мабуть, тому, що то був період досі невідчуваного романтичного запалу...

"Признання"

Як підібрать такі слова,
Щоб жар кохання передати,
Котрий всю душу зігріва
І серце змушує співати?
Як ніжну лірику твою
Вдихнути у палке признання,
Не в ширпотребне "ай лав ю",
А в крик нестримного кохання?
Твоє волосся, губи, стан
Я цілував би до нестями,
Та жаль - безкрайній океан
Лежить, мов прірва, поміж нами.
Але твій голос долетить -
Я знаю! - звідусіль до мене
І зачарує мене вмить,
Мов спів міфічної сирени.
У небо, наче у елей,
Поринуть хочу з головою,
Бо небо - кольору очей,
Колись оспіваних тобою.
Повір, небесна ця любов
Не згасне і не захолоне!
...Про тебе мрію знов і знов,
О мій єдиний Елтон Джоне!

Comments

гарний початок

[jusyk.livejournal.com]

я сміялася. не з допису, а з вірша, навіть не з нього, а з його змісту...

дякую

[atejist.livejournal.com]

Спасибі хоч не з автора...

[zav-aka-andyz.livejournal.com]

Я досі згадую, з якою усмішкою сприймав "шкільні роки ви згадуватимете усе ваше життя"... а потім "інститут ви згадуватимете...". Інтернет - страшна річ: вона виявилася набагато цікавішою за школу й інститут, тому що пропонує набагато ширший - майже безмежний - обрій суспільства. Тому я не згадую навіть його - щодня життя все цікавіше й цікавіше.

[atejist.livejournal.com]

А згадувати, щоб аналізувати і підбивати підсумки?

[zav-aka-andyz.livejournal.com]

Аж ніяк! Проводом для того знайомство з черговою людиною.

[paul-kiss.livejournal.com]

> ширпотребне "ай лав ю"

А от для мене, фраза I love you є досить дорогою, бо пов'язана з вельми романтичними спогадами.

Мова кохання для мене — англійська.

[atejist.livejournal.com]

В тім же й річ, що англійська може бути мовою кохання, як у твоєму випадку, а може бути просто мовою, до того ж порівняно рідко вживаною. Однак на вулицях я практично не бачу надписів "я тебе кохаю", тоді як "i love you" зустрічається - на майках, на сумках, на стінах... (Мається на увазі саме таке безадресне освідчення, бо вже стало модним освідчуватися конкретній дівчині на асфальті під вікнами - російською) І це вже стало зажованою попсою.