atejist | творчий архів

Оце якось зловив себе на думці: а в мене ж до біса різних віршиків пропадає безслідно... Десь колись для чогось написав - і все, з кінцями. От коли вдається родити "самостійний" твір, я його десь фіксую собі на пам'ять, а коли щось "тематичне" - показую комусь один раз і забуваю. А то й не показую. А, мабуть, даремно! Начитався недавно Калича і прийшов до висновку: виявляється, виносити на світ білий можна геть усе! Досконале, недосконале - звідки знаєш, а раптом комусь саме таке до вподоби?

А тут якраз така халепа: з'явився в мене ЖЖ, а що з ним робити - не знаю!
Раз у мене є ЖЖ -
Не запхати ж його в ж...
От і спробую вирішити дві проблеми водночас. Писатиму сюди все, що згадаю, ну й нове по мірі надходження... Тим більше, деякі мої речі виглядають незрозуміліми без коментарів, а тут якраз коментувати можна, стільки влізе. Ну і плюс до того дещо з моїх творінь містить елементи... гм... не зовсім нормативної лексики, чи що. Якось на поважних сайтах таке і показувати незручно. А тут ніхто не зітре й не забанить.

отже, перший мій вірш, котрий я не соромлюся таким назвати. Написаний десь так у 1992 чи 1993 (10-ий клас), робоча назва - "Згадую школу"

Час минає без упину,
Та я знаю, що ніколи
Ні на мить, ні на хвилину
Не забуду рідну школу.
Бо хіба ж забудеш школу,
Де навчали нас читати,
Пізнавати світ довкола,
У біді допомагати?..
...Випускний... Вологі очі...
Ми йдемо поважно в парах...
Рідна школо! Ти щоночі
Мені снишся... у кошмарах!..

Наступний вірш написаний наприкінці листопада 1999-го. Як на мене - найкраще з усього, що мені вдавалося. Мабуть, тому, що то був період досі невідчуваного романтичного запалу...

"Признання"

Як підібрать такі слова,
Щоб жар кохання передати,
Котрий всю душу зігріва
І серце змушує співати?
Як ніжну лірику твою
Вдихнути у палке признання,
Не в ширпотребне "ай лав ю",
А в крик нестримного кохання?
Твоє волосся, губи, стан
Я цілував би до нестями,
Та жаль - безкрайній океан
Лежить, мов прірва, поміж нами.
Але твій голос долетить -
Я знаю! - звідусіль до мене
І зачарує мене вмить,
Мов спів міфічної сирени.
У небо, наче у елей,
Поринуть хочу з головою,
Бо небо - кольору очей,
Колись оспіваних тобою.
Повір, небесна ця любов
Не згасне і не захолоне!
...Про тебе мрію знов і знов,
О мій єдиний Елтон Джоне!