Творчий архів: київська сторінка

[atejist]

З приїздом до Києва для мене настали часи тотальної кризи, коли геть усе валилося з рук. Творча криза призвела до бажання родити ХОЧ ЩОСЬ, аби тільки пересвідчитися, що я ще хоч на щось здатен. В результаті я вимучив нижченаведене - бліде, тускле, але тим не менше включаю до своєї "збірки".

"Поцілунок безсоння"

Доторкнувшись губами до тебе,
Дивний присмак відчую, терпкий і солодкий,
І тоді вже нічого не треба -
Тільки ще хоч один ніжний дотик короткий.
Ти зігрієш мене, наче літо,
Як весна, розженеш кров у заспані вени,
Ти наповниш бажанням летіти
Аж до самих небес крізь колючі терени!
Кожен ранок, з тобою зустрітий -
То є день, коли решту життя вже не шкода,
Коли хочеться мить зупинити,
Коли розум мовчить, а говорить природа.
Я плював на недоспані ночі!
Що за вечір без тебе? Терпіння втрачаю!..
Вже нічого на світі не хочу -
Тільки кружку міцного зеленого чаю...

(17.04.2004.)

Зате наступний вірш писався з натхненням. Музою виступала Настя Яремчук, котрій він і присвячується... і перед котрою мені страшенно незручно за нього. Бо хоч би як не змінювалося моє ставлення до "АтмАсфери", Настусю я завжди щиро поважав. І ніколи не мав найменшого бажання стьобатися з її мрій. А при неправильному підході (читай: якщо тільки захотіти) цей вірш можна сприйняти саме як насмішку. Тому я дуже сподіваюся, що Настуся на нього ніколи не наткнеться. А на те, що вона свою мрію зрештою здійснить, я не лише сподіваюся - я в цьому чомусь впевнений.

"На стіні у мене скрипка..."

На стіні у мене скрипка
Сірим порохом припала,
І давно вона не грала,
Бо всього лиш дві струни.
А смичок тієї скрипки -
Це бабуся так казала -
Каніфоль востаннє нюхав
За два роки до війни.
А колись вона співала,
А колись вона раділа...
Жаль, мене тоді на світі
Ще в проекті не було.
І я так чомусь цю скрипку
Оживити захотіла,
Що, мабуть, сама навчуся
І зіграю всім на зло!
Та недавно я почула
Щось таке, що ледь не впала:
Це зайшов до мене в гості
Давній друг джигіт Отар
І сказав, що моя скрипка
Поруч з скрипкою лежала,
А насправді цей інструмент
Називається "дутар"!
Але я собі дозволю
Не погодитись з Отаром:
Він мене, чомусь здається,
Підколоти захотів.
Ну то й що, що в скрипки досі
Дві струни, як у дутара?
А нащо ж тоді у неї
Зайві дірки для колків?
Ось візьму я й одягнуся
Та й подамся поміж люди,
Їхню музику почую
Та ще струн дзвінких знайду.
І зніму з стіни скрипчину,
Довго-довго ладить буду,
І всю душу без останку
Я у скрипку цю вкладу.
А вона, мов неохоче,
Тихо-тихо стрепенеться,
Мов спита мене: "А що я
У руках твоїх роблю?"
І таким же голосочком
До смичка мого озветься,
Що я свою вірну флейту
Геть повік не розлюблю!