atejist: (Default)
Чесно, я не тормоз, просто в мене був занадто насичений місяць, плюс іще фактори...
Словом, я самовпевнено вліз у флешмоб, побачений у [personal profile] germes21 . Умови - простіше не буває: условия флешмоба таковы. Желающие участвовать под этим постом оставляют характерный комментарий по типу "хочу!". После чего получают от автора поста имя поэта. Затем уже в своем блоге нужно выложить любимое или внезапно понравившееся стихотворение заданного поэта. И уже самому раздавать имена стихотворцев отметившимся. Проте я свідомо ускладнив собі ці умови, пообіцявши додатково написати пародію на "свій" вірш. І тут Гермес мені "удружив": "... щоб я розумів, на що пародія, треба обрати характерне першоджерело. Може, Котляревський?"
У Котляревського найбільш знаковим твором є "Енеїда", яку майже ніхто не пам'ятає, крім початку. Але пародію на початковий уривок "Енеїди" я писав не так давно, а спародіювати це вдруге, та ще й так, щоб не плагіатити самого себе -  виявилося непосильною задачею. Тому довелося використати "запасний вихід". Крім козака Енея, в Котляревського є ще один відомий, "брендовий" герой - точніше, героїня. Гадаю, всі її впізнають, навіть попри те, що я її радикально осучаснив:

Я крута діваха-няша,
а зовуть мене Наташа -
не дізнаєтесь ніколи,
що насправді я Микола.
Я френдів 5000 маю,
"лайки" пачками збираю.
Інтернет люблю я дуже,
а реал мені байдуже.
Я на всяких Мамбах рулю,
та знайомитися - дулю!
Бо для мене весь прикол -
розвести других Микол.
 
Звісно ж, оригінал узятий із драми "Наталка-Полтавка". Вона  написана у кращих традиціях індійського кіно: тут співають усі, кому не ліньки, а головним героям по понятіям положено співати більше всіх. Відповідно, Наталка починає співати з самісінького старту п'єси. Але "фірмову" свою пісню співає в кінці:

Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
І за мене часто б'ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже.
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.

До речі, [personal profile] gatta_bianka  сказала, що це старий флешмоб, розпочатий ще в ЖЖ. Тому зробимо вигляд, що таки я не тормоз, а просто цей флешмоб має особливість - він "не псується" й не має термінів давності :) Отже, всі бажаючі можуть приєднуватися!
atejist: (Default)

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,
доки Гармаш і Федецький бігають по полю!

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,
всіх знесуть одним підкатом наші оборонці!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
бо й самим набридло грати через пень-колоду!

atejist: (Default)
Євген був парубок моторний
і хоч у збірну лівий хав:
з ударом, з дриблінгом, проворний,
голи-красунчики клепав!
Та як пішли уже фінали,
дніпрян севільці обламали.*
Тут Коноплянка щось збагнув;
переконавшись, що іспанці -
поважні дони, а не ланці,
з "Дніпра" в "Севілью" сам чкурнув...

*інший варіант:
Та андалузькі роха-бланки
дали дніпрянам прочуханки.

atejist: (Default)
Пам'ятаєте, в гурту "Абздольц" пісенька була з такою назвою? "Абздольц" - гурт київський, тож не дивно, що пісенька ця - зла. От і переробка буде відповідною.

       Динамо (Київ) - чемпіон!
       Ну не сьогодні, так потом.
       А шо суддя такий як є,
       То получився в нас облом.

             Не можу забути той страшний кошмар,
             Як здулось Динамо, і взув їх Шахтар!..

       В нас біло-сині кольори,
       Ми тут усі одна сім'я!
       А судді кажуть "внє ігри"...
       Піду нап'юся з горя я...

             Не можу забути той страшний позор,
             Як здулось Дінамо, і взув їх Шахтьор!!!

Ото таке. Донецьких уболівальників вітаю з перемогою! Вболівальниць - у першу чергу. Інна, тебе поза чергою :)

atejist: (Default)
З приїздом до Києва для мене настали часи тотальної кризи, коли геть усе валилося з рук. Творча криза призвела до бажання родити ХОЧ ЩОСЬ, аби тільки пересвідчитися, що я ще хоч на щось здатен. В результаті я вимучив нижченаведене - бліде, тускле, але тим не менше включаю до своєї "збірки".

"Поцілунок безсоння"

Доторкнувшись губами до тебе,
Дивний присмак відчую, терпкий і солодкий,
І тоді вже нічого не треба -
Тільки ще хоч один ніжний дотик короткий.
Ти зігрієш мене, наче літо,
Як весна, розженеш кров у заспані вени,
Ти наповниш бажанням летіти
Аж до самих небес крізь колючі терени!
Кожен ранок, з тобою зустрітий -
То є день, коли решту життя вже не шкода,
Коли хочеться мить зупинити,
Коли розум мовчить, а говорить природа.
Я плював на недоспані ночі!
Що за вечір без тебе? Терпіння втрачаю!..
Вже нічого на світі не хочу -
Тільки кружку міцного зеленого чаю...

(17.04.2004.)

Зате наступний вірш писався з натхненням. Музою виступала Настя Яремчук, котрій він і присвячується... і перед котрою мені страшенно незручно за нього. Бо хоч би як не змінювалося моє ставлення до "АтмАсфери", Настусю я завжди щиро поважав. І ніколи не мав найменшого бажання стьобатися з її мрій. А при неправильному підході (читай: якщо тільки захотіти) цей вірш можна сприйняти саме як насмішку. Тому я дуже сподіваюся, що Настуся на нього ніколи не наткнеться. А на те, що вона свою мрію зрештою здійснить, я не лише сподіваюся - я в цьому чомусь впевнений.

"На стіні у мене скрипка..."

На стіні у мене скрипка
Сірим порохом припала,
І давно вона не грала,
Бо всього лиш дві струни.
А смичок тієї скрипки -
Це бабуся так казала -
Каніфоль востаннє нюхав
За два роки до війни.
А колись вона співала,
А колись вона раділа...
Жаль, мене тоді на світі
Ще в проекті не було.
І я так чомусь цю скрипку
Оживити захотіла,
Що, мабуть, сама навчуся
І зіграю всім на зло!
Та недавно я почула
Щось таке, що ледь не впала:
Це зайшов до мене в гості
Давній друг джигіт Отар
І сказав, що моя скрипка
Поруч з скрипкою лежала,
А насправді цей інструмент
Називається "дутар"!
Але я собі дозволю
Не погодитись з Отаром:
Він мене, чомусь здається,
Підколоти захотів.
Ну то й що, що в скрипки досі
Дві струни, як у дутара?
А нащо ж тоді у неї
Зайві дірки для колків?
Ось візьму я й одягнуся
Та й подамся поміж люди,
Їхню музику почую
Та ще струн дзвінких знайду.
І зніму з стіни скрипчину,
Довго-довго ладить буду,
І всю душу без останку
Я у скрипку цю вкладу.
А вона, мов неохоче,
Тихо-тихо стрепенеться,
Мов спита мене: "А що я
У руках твоїх роблю?"
І таким же голосочком
До смичка мого озветься,
Що я свою вірну флейту
Геть повік не розлюблю!
Page generated Sep. 25th, 2017 03:16 pm
Powered by Dreamwidth Studios